Благодатна Подільська земля розкинулася від Дніпра-Славутича до Дністра-Тираса, майже від берегів Чорного моря до Прикарпатських Товтр. Одна шоста етнокультурна частина України. Так сухо нарекли її в сучасній науці. Тоді ж як насправді на цій велетенській території, на найкращих родючих грунтах живе окремий народ з своїми власними звичаями, обрядами, мовними й мистецькими відзнаками, своїми піснями, характером і ні на що не схожою історією. Народ, який яскраво відрізняється від киян, волинян, галичан, сумчан та інших етнічних груп України.
Хто ж вони, оті подоляни? Якого роду-племені? Де їх витоки і яке історичне коріння вони мають? Невже, як вважають деякі вчені, народ цей прийшлий і склався з тих, хто час від часу заселяв ті спустілі землі, ідучи на зруйновані селища з усієї України та з Молдавії-Волощини? Адже за останні декілька століть людської історії саме ця земля, що розташована в центрі Європи, найбільше потерпала від загарбників. Хто тільки не товкся на ній! Хто тільки не зазіхав на родючи черноземи та широкі лани. Була тут і Галицька Русь, яка руйнувала городи Болохівських князів і розкопувала їх оборонні вали „аби не сміли захищатися”. Було й Велике Литовське князівство, яке нібито й відвоювало ці землі у татаро-монголів і начебто заснувало голвні міста Поділля – Кам`янець, Брацлав, Вінницю. Але дивна якась перемога вийшла у литовців – розбили вони на Синіх Водах (сучасна річка Синюха) трьох татарських князів і одним з них був якийсь Дмитро! Ото був татарин грецького віросповідання! Ото був загарбник? То кого ж перемогла Литва на Поділлі і кого звільнила (чи захопила)? Згодом Великопольські магнати захазяйнували так, що нагодували і перегодували цю землю кров`ю. І починаючи від Наливайка до Уманьської різанини двісті довгих років не міг вгамуватися народ, відстоюючи свою землю та віру. Нарешті і Московія, починаючи з ката Подолян Петра Першого і кінчаючи Йосипом Сталіним та його послідовниками, мордувала по селах землеробів, караючи їх на смерть чи веселяючи з рідних осель. Так і склалася для Подолян приказка – що живуть вони, як горох при дорозі, – хто йде, той скубне.
Неповно і недостатньо знаємо ми історію Поділля. Перші звістки про цю землю відомі лише з 14-го століття – з часів Литовського володарювання. Отже й літосчислення своїх міст та сіл ведуть Подоляни з цієї пори. А що було раніше? Які події відбувалися під час татаро-монгольського нашестя? Чим жила ця земля, коли поряд з нею мужніла та розквітала Київська Русь? А ще раніше під час великого розселення слов`ян та готської навали? І як пов`язати всі ці епохи з історією Скитів, про яких ми знаємо більше, ніж про Подолян 9 – 16-го століть? Хоча й ті і інші жили на одних і тих же землях. Нам навіть археологічних досліджень недостатньо, щоб з`ясувати перебіг культур на всій території Подолян. Тут практично не проводились етнографічні та фольклористичні роботи, відсутні аналіз діалектів, топоніміки. Не кажучи вже про антропологічні дослідження, вивчення економічного розвитку Брацлавщини та Поділля в різні історичні часи тощо.
Між тим істориків давно дивує і певною мірою насторожує той факт, що в історії Київської Держави абсолютно немає ніяких згадок про цю землю. Складається таке враження, що літописці руські чи то нічого не знали про народонаселення, яке мешкало між Дніпром та Дністром, чи то навмисно приховували відомості про ці землі. Але ж вони лежали поряд з Київщиною, а не десь поблизу Суздалі чи Новгорода, про які нам київські літописи розповіли нам майже все, що знали. Більше того – завдяки цьому впертому мовчанню залишається нез`ясованим питання державності та управління в цих краях, характер взаємовідносин Подолян з іншими землями, в тому числі з Киянами. Не відоме жодне ім`я подільського князя чи ватажки, міста чи селища. І все це впродовж кількох століть існування Київської Русі. Очевидно одне – ці землі не входили до держави руської і навіть не підкорялися їй. Тоді і виникає у деяких дотепних вчених думка – ніби в 9 – 13-х століттях на цих землях не існувало місцевого населення – українців-слов`ян. Що вони були вигнані зі своїх осель (чи примучені) численними кочовими племенами – половцями, печенігами, берендичанами, чорними клобуками і нарешті монголо-татарами. Звідси і витікає висновок про Ольгерда – визволителя подолян, та Кор`ятовичів – нібито засновників міст та фортець Поділля. Отже, продовжують ту думку дослідники – сучасне Поділля нібито не автохтонне (тобто безкорінне, не місцеве, а прийшло сюди звідусіль після „визволення” земель від татарської навали).
Спробуємо з`ясувати ці питання.
УЛИЧІ ТА ТИВЕРЦІ
Уличі та Тиверці, судячи з історичних джерел, жили як в повній спільноті, так й осібно – окремими поселеннями. Ці два племені займали велетенські простори. Зі сходу на захід їх землі лежали між середнім та нижнім Дніпром, а подекуди, особливо в нижній течиї, переходили й за Дніпро, і до Дунаю. На півночі ті землі доходили майже в притулок до Києва.Тут було розташовано прикордонне місто уличів – Пересічень. На півдні землі цих двох племен сягали узбережжя Чорного моря – так званої Білобережжі. Ці літописні Білі Береги тягнулися від гирла Дунаю, переходили через Буго-Дністровський лиман і закінчувалися поблизу Кримського перешийка в так званому Олешші. Таким чином вся країна уличів та тиверців займала майже половину від сучасної території України і включала в себе всю територію Молдови та частину Румунії.
Якими сухими та коротенькими не були рядки Літопису Руського, де згадуються ці слов`янські племена, але і вони подають нам дужеважливі знання про розселення цих двох племен. От що пише про них чорноризець федосіївського печерного монастиря Нестор, орієнтуючи наявність племен уличів та тиверців на 885 – 893 роки: ... уличі й тиверці сиділи по Богу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Богові й по Дніпру олі до моря. І єсть городи їх і до сьогодні (тобто до кінця 11 – початку 12 - го століть – на час написання Літопису Руського). Через те греки називали їх Велика Скитія.
В цьому стислому повідомленні маємо безліч важливих фактів. Це – „множество” населення обох племен порівняно з нечисленими племенами полян, деревлян та решти. По-друге, і інші літописці у пізніші часи ніколи не роз`єднують обидва племені, хоча і усвідомлюють різницю між ними. А це означає, що при певних розбіжностях у походженні, ці племена жили досить купно і між ними не було ніякої ворожнечі. Що ж могло об`єднати два різних народи? Напевно, перш за все, характер господарювання та економічні стосунки. Адже обидва племені були хліборобськими та й жили на прекрасних, чи не найкращих грунтах України. Це обумовило схожість звичаїв, вірувань і, звичайно, близькість мовних діалектів – інакше б про спілне існування не йшлося.
Відсутність у літописах бадь-яких натяків на князівську владу у цих племен дає змогу передбачити у них зовсім інший устрій, ніж той, який складався в цей час на Київщині та на землях північних слов`ян. Адже там розпочиналося будівництво державного устрою, який передбачав централізацію влади в руках Київського князя, васальне підпорядкування йому удільних князів, загарбницьку політику, що приводило до розбрату, відкритої ворожнечі між племенами, і врешті, до побудови першої в цих краях пратоталітарної держави, якою і була Київська Русь. Вона і розвалилася врешті не так під натиском зовнішніх сил (татар), як від власної князівської ворожнечі.
Цей племенний союз йшов зовсім іншим шляхом. А на те, що навіть у 11-му столітті це були племена, а не князівства, вказує сам літопис. Тобто вони мали певні родоплнменні ознаки, далекі від державного устрою в сучасному розумінні. У уличів та тиверців продовжували зберігатися прадавні, заповідані прабатьками, відносини, де головні ролі в суспільному житті відігравав рід чи родина. Саме тут вирішувалися найважливіші господарчі та побутові питання, які стосувалися добробуту родини та її окремих сімей, розподілу землі та спільної її обробки, ведення інших видів господарства, необхідних для нормального існівання. В родині вирішувалися і шлюбні стосунки, проблеми виховання дітей, релігійні відправи, питання розбудови родини і спілкування з іншими родинами. На поділлі і до сьогодні збереглося багато що з тих часів. Так ми звикли спільно ділити землю, спільно її обробляти, застосовувати толоку по жнивах, громадою будувати свої оселі. Звикли до того, що наші головні свята відбуваються в сім`х чи в родинах, а на Великдень чи Купала ми збираємось громадою і спільно граємось. Колись то були релігійні відправи. Те саме відбувається і на поминки – найважливіші дні для подолян, коли кожна родина має вшанувати своїх предків, які опікуються за неї. Тому це для нас найважливіші дні. Так само вибирають подоляни і наречену тільки з свого кутка. Те саме по кутках відбувається і з випасанням худоби, коли особа з окремої сім`ї пасе череду (тобто по черзі), а решта сімей її підміняє на роботі. Так само виховуються і наші діти – в кожному кутку знайдеться старий дід-вихователь, який навчить їх багато чому в житті – і сопілку вирізати, і пташенятко вилікувати, шанувати татка й матусю, своїх родичів і друзів. Тому то й досі по селах, не те що в місті, звуть свого батька й мати лише на „Ви”, хоча до сусіда чи сусідки і один до одного – лише на „ти”. Саме у тих кутках і відбуваються головні події в житті села.
В часи визвольних війн в них формувалися „сотні” з озброєних селян, які в будь-яку годину могли стати на захист своїх осель. І не тільки, але й під хоругви щойно змобілізованої „армії” – полку. Тому то в багатьох подільських селах на місці назв кутків знаходимо – перша, друга, третя і т.д. сотня. Така побудова подільського села не могла з`явитися миттєво. Вона мала під собою вікові традиції самосільського укладу. Ці військові, а разом з тим оборонні питання розглядалися на рівні народного віча, який на Поділлі зветься сходом. На ньому обиралися й керівники – сотники й полковники. Громадські питання життя села вирішувала рада старійшин – старости – наймудріші та найшанованіші в селі люди. Отже з глибини віків закладався той відомий на всю Україну сотенно-полковий устрій Поділля, який є чудовим і найпершим у світі зразком військово-демократичного ладу. А при таких умовах, коли в разі небезпеки необхідно було змобілізувати весь край миттєво, що і відбувалося, зовсім не потрібен був державний апарат та його адміністрація. Отже, виходить, були відсутні податки. А це значить, що народ жив багато і процвітав, навіть, якщо були численні навали.
Нестор літописець засвідчує велику кількість городів у тиверців та уличів. В уличів їх нараховувалось 318, у тиверців – 148, Загальна кількість сягала майже 500 городищ. Порівняймо – на початок 12-го століття у Київському князівстві було лише 40 городів, у Переяслівському – 38, у Волинському – 37, у Галицькому – 35, у Чернігівському – теж 35, у Новгородському – 15.
Але найбільш важливим є повідомлення Нестора, яке стосується історичних коренів уличів та тиверців, їх походження. Нестор постійно із повагою підкреслює, що ці племена греки називали Велика Скитія. Причому мова йде про місцевість, яку займали уличі та тиверці, і яку у передісторичні часи займали скити. А це було понад тисячу років до того. Мова йде про конкретні народи, причому тільки про ці. Решту племен літописець до скитів не відносить. Виходить, що саме уличі й тиверці успадкували у скитів і землі, і звичаї, і мову, і традиції землеробства. Отож витоки уличів і тиверців, тобто і нас, подолян, слід шукати у Великій Скитіі.
