В історії людства є багато прикладів, як творилися могутні імперії, вбираючи в себе здобутки упокорених війною чи підступом високорозвинених країн Але ці імперії трималися не довго, і неодмінно розпадалися.

І лише та країна, яка зуміла і в неволі зберегти свою самобутню сутність знову підіймалася у своєму розквіті, ставши вільною.

Звідси напрошується висновок: звільнена країна тільки тоді відроджувалась, якщо зверталась до рідних, збережених праджерел народного буття, починаючи з національного пробудження та виховання патріотичних почуттів у громадян. Без цього країна не підніметься до вершин власного розквіту.

І найпекучішою необхідністю звільненої країни ставала потреба знищення рабського духу, натомість формування відчуття мудрого господаря і вірного сина чи дочки рідної землі.

Україна віки перебувала у складі імперій (Татаро-монгольська, Османська, Литовська, Польська, Австро-Угорська, Російська) то повністю вся, то частинами в різних, в один час. І ось впала нам, як з неба, тисячоліттями омріяна незалежність, воля, державність.

Та чи й справді це так?

Адже, чомусь, ніхто з державотворців не спохопився за найголовніше – духовність, освіта, культура, підготовка молодого покоління до тяжкої але такої вдячної праці – оновлення, відродження рідної домівки, своєї країни. Що може бути більш потрібним, корисним, романтичним сьогодні для нашої молоді?

Як пекуче необхідна ця робота – формування господарів незалежної, вільної країни, які усвідомлюють високу відповідальність за майбутнє рідного багатостраждального українського люду. А зовсім не пошук грошей будь-якими засобами – те, що вкладається в дитячу і юначу свідомість.

Адже тільки господар дбає за своє добро і його примноження. Наймит, раб – байдужий до духовних та культурних здобутків – аби добре платили. Культура в нинішній Україні розвивається за залишковим принципом, освіта орієнтується на запит Європи – Америки, а виховання молодого покоління провадиться стихійно (хто що придумає), без чіткої орієнтації на державну ідеологію, якої взагалі немає у національному вияві.

Та є в нас свої і Єремії, і Данте, тільки влада зараз їх не слухає. Кожен чиновник заховався у свою шкаралупку, аби утриматись подовше на посаді та розбагатіти, а «ніжні квіти душ дитячих вгорта чужий, отруйний чад».

Образ України для сучасних дітей настільки примарний і умовний, що є загроза знецінення і навіть вульгаризації. А хто ж будуватиме Нову Україну, якщо наші діти й онуки втратять і поняття про вистраждану дідами-прадідами незалежну державу. Нащо вона їм, якщо в душу не закладено почуття національного усвідомлення, немає героїв, на яких хотілося б рівнятися, і немає знання про славні і великі справи наших предків, ба, навіть батьків.

Тому найнеобхідніша нині потреба створити систему патріотичного виховання, починаючи з дитячих садків і аж до ВНЗ, бо не маючи патріотів рідної землі, згинемо, як обри, у безвісті а довгождана воля і незалежність відцвіте пустоцвітом. А маємо ж чи не найбагатші в Європі скарбниці народної духовної національної культури та мудрості.

Терпне серце, що, можливо, вже й запізно після скільколітнього глуму розбудити в дітей почуття відповідальності за майбутнє, вкласти в них усвідомлення майбутніх батьків-матерів, піднявши на належний п‘єдестал моральні принципи рідного народу Славної України, і чи не витекла вже кров із серця народного, роздовбаного могильним вороном, що візитує в ніч нашого духовного сну.

Потрібно задіяти, зактивізувати виховний процес, розбурхати дрімаючі сили вчителів і учнів, батьків і громадськості.

Антоніна Литвин

Комментарі (0)

Ім’я

Электронна адреса

Комментар

зменьшити | збільшити

Напишіть літери, що відобразилися

Додати комментар