Керівник молодіжної організації „Січ”        Стриженко А.О.

---

---

ПРО   ТЕ, ЯК І ХТО  МОЛОДІЖНИЙ ЦЕНТР „СІЧ” РУЙНУВАВ.

Ознайомившись із  статтею „ Рейдерський захват или восстановление законності” у газеті територіальної громади „Нікопольська правда”, Січова Старшина молодіжної організації „Січ” повідомляє, що ніскільки не здивована відповідями „захватчиков”. „Захватчики”, тобто временная комиссия від влади  дуже вже зацікавлена у розгромі „Січі”. А стиль роботи у них такий: брехати і перекручувати факти
По перше, про свій спланований напад ніхто і не збирався попереджувати: все  робилося у суворій від нас таємниці, та з благословення начальника міліції та прокурора, яких про можливий напад ми повідомили за місяць, і тільки після захоплення, прийшла від „народних” захисників смішна відповідь, що нам ніхто не загрожує, яка надіслана 23.10.2009 року, відразу після захоплення центру.
По друге, якщо для начальника юридичного відділу пані Міщенко слово „скасувати” у Постанові Господарського суду Дніпропетровської області (Справа №А37/76-07) означає „пересмотреть”, то як вона може очолювати юридичний відділ виконкому?
Як будувати правову державу, коли ось такі начальники юридичного відділу не знають, що прийняте рішення про передачу уже орендованого нами приміщення у дарунок на 5 років п. Дніпровському та його організації „”Спілка ветеранів Афганістану у м. Нікополі” неправомірне, бо суперечить Постанові Господарського суду, яка має вищу юридичну силу ніж рішення міської ради?!
Тільки здогадуватись можемо, чого після одного і єдиного за вісім років відвідування „хохлів,” захотів голова Старун С.В, бо у 2006 році, його служби  через 20 днів змайстрували передачу орендованого нами приміщення під бібліотечний центр „Слово”, який виявився  для нього приорітетнішим для міста , ніж патріотичне виховання молоді. Де зараз той центр?
А на рахунок співпраці в одному приміщенні з „товарищем” Дніпровським, то мета у нас різна : він „крутых парней” виховує , за його ж словами, а наш девіз у вихованні молоді „Сила, ідея, честь.” Цинізм та зухвалість Дніпровського О.Б. вишуканий. Сподобався, бачте, йому затишний куточок, створений зусиллями батьків вихователів та молоді. Розмріявся, як той  гоголівський Манілов: „здеся беседка будит, а тама диванчик паставим”. А то нічого, що до цього куточка він та його організація не приклала ані грошини, ані хвилини свого дорогоцінного часу? Головне те, що ПІЛЬГИ є!. І ці пільги надають йому можливість створивши дві афганські організації на місто, безкоштовно отримати три (!!!) приміщення та цілий дитячий садочок (!!!) від щедрої руки міської влади. Звичайно, жоден можновладець своєї квартири не віддав – все то майно територіальної громади міста. І ніякий прокурор не зацікавився законністю  та такою небувалою щедрістю „сильних” міста цього.
А якщо бажає безкоштовно молодь тренувати, то  хай створіть в іншому районі міста ще один такий же затишний куточок, - молодь подякує.
За  законами України не тільки афганські організації мають мати підтримку, а й молодіжні, чи не так, владо?  Де ця підтримка? Чи наші діти  будуть спасатись від алкоголю та наркотиків на вулицях?
Зрозуміли ми, нарешті, що пан Решетніков хоче користі від нас, не уточнив, правда, якої.  Мабуть, ось чому та довго нагадував, що двері у його кабінеті для нас відчинені.  Але ж  за 13 років існування  „Січі” міська влада не надала для розвитку молодіжної організації „Січ” жодної пільги, жодної допомоги. А приміщення дали: „на, тобі, небоже, що мені негоже”. І спостерігали... Спостерігали, коли ремонт убійного приміщення вихователі, батьки та діти робили самі, за свої кошти..., спостерігали, як хтось грабував у них нехитре металеве спортивне обладнання..., спостерігали, як за власні гроші тренера діти із незаможних родин їздили на змагання у Запоріжжя та Дніпропетровськ.
Розуміємо, чому нашу „Січ” так не любить член тимчасово створеної комісії по захопленню нашого приміщення, Валентина Масловская. ЇЇ, головного спеціаліста управління комунального майна: дратує, те що на „Січі” українською розмовляємо,  ще й обов’язково їй радимо спілкуватися, як то закон велить.  А ще печатка наша у неї вже багато років викликає алергію, бо там восьмикутна зірка, щось вона їй нагадує.
Тому і погодилась, не дивлячись на вік, на „діло” йти, тільки, обов’язково, під захистом сержанта міліцйї Чупринського О.    
Достеменно знаємо, чому пані екс – завідувачка українською (!) культурою міста Василенко, зуба  свого на нас точить, бо свята народні плутає із карнавалом: водяних та русалок запрошує на Купальське свято закоханих, та пригощає їх попсою та „блатняком.”, який шансоном називає. А мову нашу українську при виконанні службових обов’язків не вживає, соромиться, мабуть, її правічної.
А ось, що треба пані Пастушок О. не здогадались. Наче і мовою її рідною
розмовляємо, і пісень  українських разом на алейці співали, а при зустрічах
як душевно розмовляли... Не склалося: захотілось їй чомусь зруйнувати красу центру та викинути організацію на вулицю, тому і переступила  нога поріг захоплюваного приміщення, взяла  рука те, що не клала, та все без дозволу, не тільки суду, мабуть, і без  дозволу власного сумління, якщо воно  в неї є.
Якщо у Нікополі „восстановление законности” дорівнює рейдерському захопленню, якщо у ньому беруть участь чиновники на чолі із заступником голови міста, та і не без згоди самого голови міста, якщо в захопленні „Січі” активну участь бере міліція із зброєю, а прокуратура мовчить, то таку владу треба негайно міняти.
Читачу має стати зрозумілим, що „Січ” завжди займає активну життєву
позицію. Вона ніколи не була і не буде „ручною” для такої влади.
Тому ”восстановление  законности” 22 жовтня є нічим іншим, як політичною розправою над непокірною молодіжною організацією напередодні виборів.
Кажуть, Бог розум відбирає, коли хоче покарати.


30.10.2009р.                Січова Старшина молодіжної організації „Січ”

---

---

ЛЮБОВ НЕ ОБОВ’ЯЗКОВА – АЛЕ ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ ОБОВ’ЯЗКОВЕ

Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може.
Джордж Гордон Байрон

Днями в провінційному Нікополі сталася неприємна подія – двері молодіжної організації «Січ» зачинилися, точніше, їх зачинили. А ще точніше – вставили інший замок, та повісили зовні ще один. Для більшої безпеки. Сприяли цьому місцеві можновладці, які, як завжди, діють згідно з буквою закону. Тобто – на все знаходять формальні відмовки, адже закон, як відомо – що дишло… Ця ситуація стала новим поштовхом до роздумів про нашу подальшу долю як народу та як держави. Народу, який плює в дідівські криниці. Держави, в якій панує свавілля проти титульної нації.

18 років незалежної України. Виросла, закінчила школи та поступила у вузи молодь, яка народилася у самостійній державі. Нове покоління, яке живе одночасно за законами старого та нового суспільства. Ми навчилися грати в боулінг, вештатися по нічних клубах, поголовно курити, розмовляти матом в автобусах та магазинах, ми королеви сайтів знайомств та королі крутих розбірок. Ми знаємо, що зі старшими краще говорити на «ти», а з дітьми – криком; ми звинувачуємо у всьому погану владу і їздимо на оплачувані нею ж мітинги; ми віримо, що цнота – це смішно; ми впевнені, що змішані шлюби дуже цікаві та навіть корисні; ми співаємо «А сечку жрите, мусора, сами», весело кидаючи на дороги головних вулиць наших міст обгортки з-під морозива та порожні пивні пляшки; ми спокійно реагуємо на малолітніх наркоманів, що безтурботно дихають клеєм посеред міста… А головне, ми знаходимо собі виправдання для всього. Бо ми нове, вільне покоління.

А ще ми мріємо виїхати звідси. Бо ми перетворили цю країну на великий дешевий бордель з обшарпаними стінами, де продаються все і вся. Ми випадкові гості на чужому святі, де їмо зі столу все підряд, аби менше лишилося ворогам. Кожен з нас – самодостатня особистість, і ніщо нас не об’єднує. У нас немає історії, у нас немає героїв, ми соромимося вірности, ми відхрещуємося від минулого. У нас немає мови, мистецтва, вчителів, цінностей, звичаїв, поваги. У нас немає почуття обов’язку.

О, ми дуже самовпевнені. Бо напівосвічені. Освіта нам ні до чого, бо ми самі знаємо собі ціну і нікому не дозволяємо на нас впливати. Саме тому ми навчилися ретельно брехати самим собі, вірячи в те, що вигідніше для нашого добробуту. Ми твердо переконані, що знаємо, як краще, ми не сприймаємо критично ані телевізійні новини, ані сучасне мистецтво. Ми беремо те, що нам дають, і нас не цікавить те, що можна знайти самим. Ми не питаємо світ, чому він такий. Ми живемо без коріння, та й без крони. Ми колоди, що пливуть за течією, але ми навчилися не помічати цього. І кожен з нас по-своєму бреше собі, що ми самі визначаємо свою долю, тому ми не можемо об’єднатися.

Проте ми одностайні в тому, що ми не народ. Що мова не важлива, проте захищаємо російську. Що всі люди рівні, проте українці все-таки гірші, ніж інші. Ми любимо весь світ, тільки не любимо Україну. Нашим гаслом є «Ґлавнає, штоби чілавєк бил хароший», проте українець автоматично є поганим.

Полковник міліції вимагає від нас говорити російською: «Гаварітє па-рускі, я ні панімаю!».

Так само як п’яні молодиці, що о першій ночі вивалюються з бару з річною дитиною на руках.

Так само як хвацькі хлопці в спортивних костюмах, що запльовують скверики.

Так само як дівчата з нарощеними кігтями, які спокійно сприймають матюки тих хлопців.

Так само як водії маршруток, в яких звучить «справжня душевна музика» (як переконує нас реклама), яка «саґрєіт сєрце у зека».

Так само, як молоді перспективні начальники відділів на спільних підприємствах, які слухають джаз.

Вивіски на наших магазинах майже виключно російською мовою.

Музика, яку ми слухаємо, є російською мовою.

Бланки документів, які ми заповнюємо в різних установах, є російською мовою.

Популярні передачі ведуться якщо не російською, то в ліпшому разі двома мовами.

Бо ми ж захищаємо права людини.

Тільки забуваємо, що право на національне самовизначення – це також право. Забуваємо, що прийняття своєї національности є моральним вибором. Але нам невідомо, що таке мораль, ми висміюємо національні почуття, ми залишили собі тільки борщ та сало як національні атрибути.

В нас не тільки холодний розум, але й кам’яне серце. В нашій душі пустка. Ми не вміємо бути щирими – нам це невигідно. Бо тоді ми побачимо, що насправді ми є рабами. «Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття» (Т. Шевченко). Ми не просто віддали своє, але вдаємо, що нав’язаний нам спосіб життя є нашим власним.

«Колись ... ми були iнакшi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi … бодай кiлька кадрiв – тогочаснi … знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, …, i над ними височiє цiлий лiс постатей – хлопи як дуби, один в одного, … однаково зосереджено сурмоняться в об'єктив з-пiд нахмарених брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiрцi … сорочок, … – а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта (виділення наше. – К.Т.), - дiвчата ж здебiльшого в народних строях: … нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, – це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював - i Божий рiзець, i роки трудного життя, … – що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, … вкорiненим у землю (виділення наше. – К.Т.), з якої нас довго видирали з м'ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились … пiр'ям … подушок, наготованих, було, на придане, – ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї… В рабствi народ вироджується (виділення наше. – К.Т.)», – писала Оксана Забужко.

Байдужий прикриває «широкими “вселюдськими” фразами … своє … відчуження від рідної нації» (І.Франко), ворог «історію нашу нам розкаже» (Т. Шевченко).

Ми кричимо, що ми за Правду, а прикриваємо брехню.

Ми носимо на руках своїх катів. Хто ж ми? чиї сини? яких батьків?

У всякого щастя і горя є межа. Ми дійшли до межі.

Ми уже майже втратили людське обличчя.

Та найтемніша ніч перед світанком.

Хай в єдиної патріотичної організації в місті намагаються забрати приміщення ветерани Афганістану, кинуті напризволяще невідомо задля якої мети в полум’я війни державою, патріотами якої вони досі є.

Хай у школах оббріхують наших героїв.

Хай даїшники б’ють головою об асфальт пенсіонера за українську мову.

Хай відділ міськради по роботі з молоддю разом з відділом культури змагаються за право Нікополя, козацького міста, називатися батьківщиною пройдисвіта, а пізніше душогуба-енкаведиста Іосіфа Шора (прототипа Остапа Бендера).

Хай нам брешуть. Хай нас б’ють. Хай з нас знущаються.

Та скоро нам набридне заплющувати на це очі. І коли ми нарешті прокинемося, хай начуваються явні та приховані вороги нашого українського народу.

Правда за нами, а Правда перемагає все. Раніше чи пізніше. Тому краще не йти на нас війною, а дослухатися до нас.

Не обов’язково нас любити.

Але обов’язково поважати прадавні закони і звичаї Української землі.

…Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

/Т.Шевченко/

Член МО «СІЧ»

Катерина Тімохіна

Ім’я

Электронна адреса

Комментар

зменьшити | збільшити

Напишіть літери, що відобразилися

Додати комментар