|
«Хто йде геть, поспішаючи, хто боїться?
Хто думає – чи є Індра, хто – чи поблизу?
Хто промовить за добро, хто за нащадків, за домашніх,
Хто за себе та за рід?»
(Ріг-Веда 1.84.17)
Чотири тисячі років тому стародавні Арії поняття «вперед» та «схід сонця» означали одним словом. Сучасна цивілізація за сто останніх років здійснила велетенський стрибок вперед, але вже видно, що не до сонця, і не до світла.
Величні наукові відкриття, блискучі інженерні рішення й прагнення людського розуму, як виявилося, призвели також і до розвитку таких вад як пихатість та жадібність.
Наш давній предок, не відгороджений ще технологічними досягненнями від космічної величі природи, усвідомлював себе невід`ємною частиною цього світу й тому не намагався оволодіти ним усім. Перебування в ладу зі світом дарувало йому спокій, силу та відсутність страху. Але людина примножувала статки та вчилася використовувати природні ресурси, і з часом жадібність затьмарила їй первинну радість життя. Людина поставила себе над природою, але фактично опинилася поза нею.
Сучасна технократична цивілізація на землі – це суспільство споживачів матеріальних благ, яке не має, окрім накопичення й споживання, ніякої іншої мети, а гармонія та духовність зовсім не варті її уваги. Духовний вакуум, що виник, неможливо заповнити технологічними розвагами й міфами, вигаданими на чужині; й тепер, втративши силу, наш та інші народи Європи, опинилися на межі моральної та фізичної мутації – внаслідок змішання з іншими расами. Чому тоді прийшлі народи наповнюють землю, яку ми успадкували від своїх пращурів, чому «гості» господарюють у нашій хаті? Тому що володарі турбуються лише за власний прибуток, але не дбають про захист й зміцнення народу – спадкоємця землі та країни.
Українець – це не громадянство і не українське прізвище, це – арійська кров та душа, що у витоках сягає своїми коренями глибини Трипільської цивілізації.
Білі люди Європи опинились відірваними від споконвічних коренів, від джерела духовної сили, й тепер уся біла раса на своїх таки споконвічних землях втрачає свою самобутність й вироджується.
І, як наслідок, синтезоване людство, що занедбало свої природні властивості, у своїй ненаситній жадобі, наче міль, здатне зжерти й саму землю, на якій проживає.
Щоби зберегти життя, нам необхідно відкинути технократичне мислення лише споживача матеріальних благ та навчитися гармонійному співіснуванню з природою, що породила нас й усе життя на планеті. Ми маємо повернутися до своїх історичних витоків, які найдавніші та найгарніші на землі – й рідний дух наших предків поверне нам силу життя.
Сьогодні наші світлі люди йдуть на навчання до місіонерів з різних темних материків, намагаючись заповнити духовну пустку, але чужі аріям вчення Індії та Палестини роблять нас лише слабшими та підсилюють на нашій землі приходьків, яким вдалося накинути білим людям своїх богів.
Білу расу може відродити лише її власна культура, власна священна традиція, Боги та Віда – величний спадок наших арійських батьків. Ми маємо згадати себе, згадати свій рід.
Наука не надає нам повних відомостей про батьківщину арійських племен. Найбільш підтримувані дослідниками гіпотези розглядають території Північного Причорномор`я, тобто степову смугу України та Середню Азію. Але чи могли степові кочівники здійснити вплив на формування мови всієї сім`ї європейських лісових народів, які жили на величезних просторах, що розкинулися далеко на захід та на північ від їх степів? Зрозуміло, що Арії-європейці, які мають подібні антропологічні риси та розмовляють спорідненими мовами, мають єдині етнічні та культурні витоки. І таким єдиним могутнім культурним, політичним та економічним осердям може бути визнана цивілізація Трипільських племен.
Цей давній глибинний зв`язок легко простежується, якщо звернути увагу на свастику – священний символ щастя у всіх арійських народів. Його «класичне» прямокутне накреслення зустрічається на трипільському посуді, який датується V тисячоліттям до н.ч. (село Кошилівці). Потім, з II тисячоліття до н.ч., свастика з`являється на всіх землях, де пролягав шлях Аріїв – від Малої Азії до Індії.
Також можемо легко простежити спадковість трипільсько-арійської культури, спираючись на тексти нашої безцінної духовної спадщини – Ріг-Веди.
В найдавніших текстах Ріг-Веди сповідується матріархальний культ Богині-матері Адіті (Рожаниці), яка народила Всесвіт: «Адіті – небо, Адіті – простір, усі боги – Адіті, й п`ять племен» (Р.В. 1.89.10); самі себе Арії називали хліборобами: «Хто єдиний обертає землю – князь хліборобів, Індра» (Р.В. 4.17.5); та будували поселення за Трипільською схеміою – по колу: «Будь нам великою фортецею у сто кіл – для захисту» (Р.В. 7.15.14). Необхідно зазначити, що переселення Аріїв були циклічними, так само, як у трипільців, і те, що вони були саме лісовим народом, а не степовиками-кочівниками, підтверджують неодноразові згадки про деревину й дерева – як головний будівельний та ремісничий матеріал. Дивовижно те, що грошовим засобом Аріїв була гривна – шийний обруч, який повсюди використовувався і в стародавній Європі (арійське слово «грива» означає – «шия»): «Сотню гривень від князя я отримав» (Р.В. 1.126.2).
Переселення арійських племен були регулярними та охоплювали велетенські простори. Визначною знахідкою є розкопки орійського поселення Аркаїм у Челябинській області (Росія), що датується ХХII – ХVII ст до н.ч., та являє собою систему валів схожу на схему свастики – коловрату.
Але найпотужніше Арії проявили себе на південно-східному напрямі. Можливо, такий вектор мав сакральне підгрунтя –у Ріг-Веді йдеться про далекий похід уперед до домівки Сонця: «Коли відправились уперед ті, що йдуть здалеку на схід, прийшли до домівки Савітара» (Р.В. 1.110.2).
З початку II тисячоліття до н.ч. від Чорного моря на південь вирушили дві хвилі арійських переселенців – Ахейців на Балканський півострів через Дунай та Хетів у Малу Азію через Кавказ. Варто зазначити, що ведійський культ достеменно засвідчений у Хетів – у їхніх клинописних текстах згадуються імена Богів ведійського пантеону: Митри, Варуни, Індри, Сур`ї, Агні та Насатьїв-Ашвінів.
Обидва народи здійснили велетенський вплив на історію Стародавнього Сходу, загальним свідченням якого можемо вважати їх зіткнення у Троянській війні (ХІІІ ст. до н.ч.), та подальший відступ хетів-етрусків знову до Європи попереднім шляхом через Кавказ та Північне Причорномор`я.
На шляху інших арійських племен виникло ще одне осердя арійської культури – перси. Цей народ хоча й зазнав етнічного та культурного впливу тубільців, але все ж таки зберіг у своїй священній книзі «Авесті» (Х ст. до н.ч.) імена ведійських Богів Митри, Асури, Індри, Вівасвана, Ваю, Насатьїв, Ями та Соми. А також персидські царі, пам`ятаючи ще своє походження, до титулів додавали наймення «Арій».
Арії, які продовжували рухатися через Іран на схід, зустрілися з розвинутою цивілізацією міського типу, відомою за археологічними пам`ятками – містами Мохенджо-Даро на річці Інд у Пакистані, та Хараппа в Пенджабі. На початку стосунки сторін були економічними, а не військовими, але в подальшому Арії, котрі сповідували засади чесності та щедрості, зіштовхнулися з небаченою досі для них брехливістю та жадібностю місцевих «міщан»: «Брехливі народи просіваються крізь сито, коли Варуна роздивиться неправду» (Р.В. 7.28.4); «Чорних він гонив на інший бік, забив двох чужаків, що торгувалися, біля водної перешкоди» (Р.В. 6.47.21); «Розрізняй, хто Арії, а хто чужаки, підкори тих, що не знають закону» (Р.В. 1.51.8). Праведний гнів вилився в повномасштабний погром: «Він – руйнівник брехливих поселень на землі» (Р.В. 1.55.6), «Індра, руйнівник фортець, прогнав чорний рід чужаків» (Р.В. 2.20.7). Тут ми маємо конкретну дату – військове руйнування міст на річці Інд археологи відносять приблизно до 1750 р. до н.ч., і вся драма доволі детально описана в гімнах Ріг-Веди: «Хто, нижчу расу чужаків примусив підкоритися, він – Індра» (Р.В. 2.12.4), «Той, хто здобув велику країну та безліч золота – з`єднав шляхи для друзів» (Р.В. 3.31.15), «З перначем, з білими друзями викоренив з земель чужаків» (Р.В. 1.100.18), «Вбиваючий чужаків здолав мідні фортеці» (Р.В. 2.20.8), «Індра, вбиваючий чужаків, підтримав арійську расу» (Р.В. 3.34.9), «Сторозумний (Індра) перевершив усіх безбожників» (Р.В. 2.22.4), також згадується Хариюпія – сучасна Хараппа: «У Хариюпії він розбив передній ряд, а задній розбігся від страху» (Р.В. 6.27.5).
Так біля трьох з половиною тисяч років тому завершився конфлікт двох протилежних світоглядів – споживацької матеріалістичної концепції та арійського бачення істини («Ріти»), як гармонійного співіснування людини в природі, в світі космічних сил – перемогою носіїв Веди.
Найперша й найдавніша Веда має назву Ріг-Веда (Знання Гімнів). Конкретне датування має тільки її середній хронологічний рівень – це ХVIIІ ст. до н.ч., зруйнування Індської цивілізації, яке описане ґрунтовно. Стародавня частина Веди сягає матріархального культу, який яскраво проявлений ще у Трипільських племен (такі вчені, як Г.Якоби та Б.Тилак пропонували датування найдавніших частин Ріг-Веди VI – V тисячоліттями до н.ч.).
У цій частині Ріг-Веди представлений культ богині Адіті – матері богів, яка утримує в собі Всесвіт (її епітет «Дхишана» означає «Сосуд Світів») та ряд інших значних жіночих богинь – Сарасваті (небесна ріка – Молочний Шлях), Притхіві (земля), Іда (вівтар, місце жертовного вогню), Ушас (вранішня зоря), Накта (ніч), Свасті (щастя), Пришні (хмара), водні богині Синдху, Раса, Урваші та Синівалі (богиня продовження роду).
Пізня частина Ріг-Веди має вже явно патріархальний відтінок. Головне божество тепер іменують – Праджапаті («Господар Народження»), Вишвакарман («Всетворець»), це батько та творець усіх створінь, але міфологія та пантеон залишаються стабільними.
Ріг-Веда – це зібрання поетичних творів обрядового значення, тому оповідальна, інформативна функція в ній відображена невиразно, головне її призначення – встановлення міцного зв`язку з богами.
З найдавніших часів гімни передавалися усно в жрецьких родах, як спадщина предків- авторів, і приблизно в Х ст. до н.ч. гімни були зібрані й систематизовані самими аріями у власне перший ведійський канон – Ріг-Веду. Вона складається з 1028 гімнів (усього 10462 вірша), розділених на 10 глав – мандал. Послідовність їх не є хронологічною, за винятком десятої мандали – явно пізнішої внаслідок особливості стилю й тематики, завершується Веда великими філософськими одкровеннями й великою кількістю магічних заклинань на різні випадки життя.
Неарійська індійська традиція нараховує ще 3 веди, які створені пізніше, вже в часи занепаду білих арійських родів внаслідок змішання з темношкірими тубільцями – це Сама-Веда (веда пісень), Яджур-Веда (веда заклинань) і Атхарва-Веда (веда Атхарвана), але вони значимості для арійської культури не мають з таких причин: Сама-Веда практично повторює тексти Ріг-Веди (1734 вірша) додаючи лише знаки музичного озвучування; Яджур-Веда, крім нелогічної, літургічної схеми в послідовності текстів, руйнує генетичний зв'язок із Ріг-Ведою, пропонуючи зовсім нову міфологію й філософію – дуальність добра та зла замість гармонії світу (розділяються боги на Асурів та Девів); Атхарва-Веда ще більш поглиблює розрив з арійською традицією та деградує, синтезуючи в традиційну ведійську форму, світогляди неарійських культів. Таким чином, ці пізні веди або не є самостійними в текстовім відношенні до Ріг-Веди, або суперечать їй у філософсько-культовому змісті. Отже, арійська людина єдино справжньою та канонічною, що найвірогідніше відбиває арійську народну традицію, може визнати тільки Ріг-Веду. Надалі її можна називати просто "Ведою", тому що за літературною стилістикою вона містить у собі і гімни (славені), і пісні (оповідання), і заклинання (побажання), і філософію (навчання жерця Атхарвана).
Культова поезія Веди дає нам можливість побачити гармонійну й збалансовану систему світобудови, в якій жили прадавні арійські волхви. Образна магічна мова гімнів не подає прямо якоїсь схеми: "Обертається колесо з п'ятьома шпицями, на ньому, вічному – усі створіння" (Р.В. 1.164.13), але наступне вчення наставлянь Завершення Веди (канон Веданти) розгортає доктрину п'яти космічних стихій повною мірою.
Отже, споконвічна надкосмічна сила, богиня-мати Рожаниця (Адіті) народила всесвіт, який складається з п'яти сил – стихій природи:
1) Простір уособлює Небо – бог Див (Свар, батько й творець світу);
2) Повітря – зоряні божества Садх`ї (помічники деміурги-співтворці), зірки Великої
Ведмедиці – семеро волхвів Ангирасів (персоніфікують сім днів тижня – рух часу), і
Полярна Зірка – бог Індра (Арьяман, Трита, скріплює своєю силою, як віссю, Небо й
Землю);
3) Вогонь – Сонце, бог Савітар (Митра, Вишну, Вівасван, править світлом та днем);
4) Вода – Місяць, бог Варуна (Яма, править холодом та ніччю);
5) Земля – планета Земля, богиня Притхіві (Бхарати, Махи, дружина Неба-Дива, мати
тваринного та рослинного світу).
Все творення ділиться на 3 частини – Небо, Простір та Землю. Простір належить Митрі, Варуні й Арьяману (Індрі). Таким чином, вертикальна пара Небо-Земля з'єднується в центрі Полярною Зіркою з горизонтальною парою Сонце-Місяць, і утворюється система Всесвіту або Світове Дерево: «З пуповини Ненародженого виросло єдине дерево, на якому усі створіння» (Р.В. 10.82.6). А оскільки система рухається навколо свого центру, вона стала праобразом рівнораменного хреста, що обертається – свастики, священного арійського символу руху, життя та щастя.
Чоловічі божества мають ділення на дві групи – це Асури («творці життя», старші космічні боги), та Васу («добрі», молодші земні божества).
До Асурів належать перші 4 бога-володарі стихій, до Васу – явища земної природи, такі як Марути (вітри), Ваю (повітря), Ашвіни (світло й тінь), Агні (вогонь), Сома (життєдайний сік), Рудра (грім, батько Марутів).
Значними божествами представлений жіночий пантеон Веди. В первую чергу це найвища богиня-мати Рожаниця – Адіті (Дхішана – Сосуд Світів), далі Притхіві (Махі, земля), Сарасваті (Брихаддіва – «Високонебесна», річка Молочного Шляху), Ушас (вранішня зоря), Накта (ніч), Рака (ніч повнолуння), Іда (вівтар), Пришні (хмара, мати Марутів), також присутні божественні Води й Річки, що текуть з неба на землю – Синдху, Раса, Урваші, Шуна, Сира, Синівалі. Разом з Сарасваті богинь-водяниць сім, саме таку кількість Небесних річок Індра випустив на землю для оживлення.
Є божества, які мають особливе місце в космосі Веди. До таких належать «давні боги Садх`ї», помічники-співтворці світу (яскраві зірки), Семеро волхвів Ангирасів (зірки Великої Ведмедиці), Гандхарви (малі зірки – на відміну від витоково божествених Садхіїв, це створіння, які досягли небесного статусу), Апсари (небесні води-водяниці), брати Рибху (теслярі, що володіли досконалою майстерністю та виявляли безкорисливість, за що були взяті на Небо й стали богами), Дадхікраван (божествений боєвий кінь, даний Митрою й Варуною князю Трасадасью, помічник й натхненник людей), а також волхви Дадхьянч, Приямедха, Канва, Атрі та Ману (давні предки Аріїв, які досягли Неба й божественості).
Звісно, знання про богів – це ще не знання богів. Стародавній Арій усвідомлював богів не лише як явища природи, але як живі свідомі особистості, котрі володіють величезною потугою й можливістю впливати на життя людини. Через виконання обряду вибудовувались близькі дружні взаємовідносини «смертних і безсмертних». Люди поєднувалися з божественним світом й отримували доступ до надможливостей – людина призупиняла течію річок (Р.В. 3.33), літала в повітрі (Р.В. 1.116.4), самостійно перемагала військо (Р.В. 1.53.9), а також до надзнання: «Виникнення буття з небуття відкрили ясновидці, що споглядають мудрість в серці» (Р.В. 10.129.4).
Остання 10 глава особливо наповнена філософсько-містичною тематикою: «Бажання досягають задоволення там, де є Один по той бік Семи волхвів», яка продовжує свій розвиток у наступному за Ведою вченні, під назвою Веданта («Завершення Веди»).
Веданта складається з Упанішад («Настанов») – текстів, що мають характер повчань, обсягом від 18 віршів («Іша») до 119 віршів («Катха») й більше. Індійска традиція нараховує 108 упанішад, але справжньою арійською Ведантою ми можемо вважати лише найдавніші настанови, які продовжують арійську традицію Веди та не заперечують її твердженням. До Х – ІХ ст до н.ч. дослідники відносять 10 настанов, з яких 5 – прозові, перевантажені вузькоспеціалізованими жрецькими спекуляціями й термінологією, і тому ми їх не беремо до уваги. Проте, віршовані Упанішади, які притримуються сакральної та літературної традиції Веди, інколи цитуючи вірші гімнів, ми дійсно приймаємо як справжнє арійське вчення. До них належать «Тайттирія», «Мундака», «Катха», «Іша» («Ваджасанея») й «Шветашватара». Назви цих настанов походять від імен мудреців, які викладають їх, і за своєю формою є передаванням знання від вчителя до учня.
На підмурівку ведійських віршів, формулювань і богорозуміння розгортається вчення, що мало свій початок ще в Веді – про серце, що є внутрішнім джерелом знання та сили, а також місцем, де перебуває єдине й першовитокове божество, що існує у всіх своїх створіннях: «Той, хто всередині серця, в цьому просторі, він – Дух, свідомий, безсмертний, золотий» (Та. 1.6.1); «Він той, хто в людині й той, хто в Сонці, він – єдиний. Самосущій – так пошановуючи те, людина стає самосущою» (Та. 3.10.5). Досягаючи цієї внутрішньої свідомості й ототожнюючись з вищим божеством, людина входить в стан абсолютної сутності: «Я – звільнений від Дерева Світа, чистий, високий, наче Сонце, я істинно безсмертний, дорогоцінний, сяючий, наймудріший, непорушний» (Та. 1.10.1).
Входження у такий стан відбувалось завдяки зосередженню на промовлянні слогу «Ом» (арійською «Так»), який спочатку використовувався в обрядах як ритуальний вигук жерців: «Ом – це згода. Ом – так жрець проголошує славу у відповідь» (Та. 1.8.1). З часом ритуальне слово стало священною звуковою формою, що уособлює неосяжний Абсолют, являючи собою одну з головних складових вчення Веданти про медитування: «Ом – так спостерігайте Дух. Щастя вам по той бік пітьми» (Му. 2.2.6).
Арійський канон «Завершення Веди» став генетичним джерелом і натхненником релігії Будди, а також відомих у всьому світі інших вчень про самовдосконалення: дзен-буддизму та йоги.
Значення Веданти для духовної практики неможливо переоцінити, але будучи творенням відлюдників, вона не могла бути дороговказом для більшості простих людей. Верства священників-жерців усе більше замикалася на розвитку своїх знань й ритуалів, які ставали вже незрозумілими для інших.
В арійське суспільство, деформоване рабами негроїдного походження, одночасно зі схильністю до кровозмішення, почали проникати неарійські туземні вірування. З огляду на цю загрозу для арійського народу й культури було покликано до життя останнє вчення арійської доби – «Книга Ману про праведність».
Написання Книги Ману можна віднести до VIII ст. до н.ч. На відміну від магічно-ритуальної Веди й містично-філософської Веданти зміст третього арійського канону максимально конкретизовано й систематизовано, оскільки йому необхідно було зберегти й зафіксувати знання й моральні засади Аріїв, які під впливом початків асиміляційних процесів (а в подальшому й моральної деградації расової свідомості аріїв) почали забуватися й спотворюватися.
Розпочинається книга з вчення про сотворення світу, про функції 5 стихій, циклічність 4-х космічних ер і про періодику розширення й стискання всесвіту (день та ніч Брахмана, Вищого Божества – тотожного слов`янському богу Роду). Далі мова йде безпосередньо про праведність як про відмінну ознаку справжнього Арія, який перебуває в різних верствах (священик, воїн, ремісник) та суспільних статусах (учень, господар, відлюдник, усамітник). Тут викладені закони й правила для вірної поведінки в різних сферах життя – сімейної, суспільної, політичної, професійної та релігійної, а також повчання мудрості й виклади про сутність знання Веди й Веданти. Завершення Книга Ману збігається з «Завершенням Веди» – воно подає настанови про вище призначення людини, про духовну єдність та гармонію з Найвищою Сутністю й Всесвітом.
«Книга Ману про праведність» – це ґрунтовне та унікальне за своїм практичним застосуванням і актуальностю, як в минулому, так і у сьогоденному, вчення, залишене нам у спадок. Але в Індії Арії все ж таки захиститися не змогли. В VII ст. до н.ч. починається час Залізної Доби (Калі) – найтемнішої доби в колі циклічного розвитку цивілізації. Змішання білої та чорної рас в Індії стало незворотнім процесом, паралельно відбувався синтез негроїдних культів й ведійської традиції, що привело до формування нової релігії – індуїзму. Народна арійська мова також зазнала трансформації – на протязі VII – V ст до н.ч. вона витискається місцевими діалектами і вже лише у вихолощеній формі була збережена як мертва мова санскрит. В комплексі всі ці явища прийнято на сьогодні називати «вєдіческой культурой», хоча очевидно, що залишки ведійської релігії тут атрофовані та спотворені.
Історія надала нам, нащадкам Аріїв, велику науку – ті, хто приймають до свого суспільства чужаків, навіть як прислугу, обов`язково коли-небудь поміняються з ними місцями. І те, що відбувалося в Індії з нашими предками, тепер повторюється з нами, але вже на споконвічній нашій землі, на батьківщині Веди. Але ми відродимося у славі й постанемо високо, коли приростимося знову до своїх рідних давніх коренів. Настав час прокинутися, витріпати пітьму зі свого розуму, зі своїх душ, зняти облуду з очей – тепер настав час згадати своє світле ім`я та дух. І як 7 тисяч років тому з України, серця Європи, розселилися наші прабатьки, так і сьогодні ми маємо понести світло пробудження всім нашим арійським братам – білим європейським народам. Кожний з нас має свою свою мову, свою культуру, країну та суверенність, але ми не зможемо по одинці захистити свої домівки – брати мають згадати свій арійський родовід та поєднавши зусилля, врятувати і себе, і Мати-Землю!
На щастя нам хай зійде Сонце, що бачить далеко,
На щастя нам хай будуть чотири сторони світу,
На щастя нам хай будуть крицеві гори,
На щастя нам ріки, й на щастя хай будуть води.
На щастя нам Небо й Земля при першому поклику,
На щастя хай буде Простір, в якому бачимо,
На щастя нам хай будуть дерева і трави,
На щастя нам хай буде перемагаючий Господар Простору!
(Р.В. 7.35.8,5 )
Сігурд Ведохран
20.02.2010 р.
 |
Шлях Рідної Віри 
