Про те, що світ – це не глянцева сторінка з журналу «Наталі» я зрозуміла вже давно. А надто, коли до мене дійшло, що «сороковий роковий» рубіж мого жіночого життя уже зовсім близько.

  Огидне, смердюче Z, в якому я провела свої найкращі роки, не принесло мені нічого, окрім розчарувань. А мрій же було… Господи! Років з п’ятнадцять тому я була певна, що сорокову річницю зустріну в Парижі, або в Нью – Йорку… В крайньому разі я була згодна і на Москву. Але лише з багатим і солідним чоловіком.

(Розповідь журналіста)

Про те, що я розповім, ніколи не напише жодна газета. Навіть „Інтєрєсная...”

Кілька років я працював в одній з обласних газет міста Z., яка гордо іменувала себе „всеукраїнською”. Місто в сенсі преси було мало цікавим. Україномовним був лише губернаторський офіціоз, який майже ніхто не читав. Враження складалося таке, що його працівникам дано завдання – зробити свою роботу якомога гірше. Решта міських видань по великому рахунку відріжнялися між собою лише назвами.

Багата, щедра і неповторно гарна земля – Україна! В який куточок не зазирнеш - хвилююча таїна, диво.

Вінниця! Перлина Поділля! Квітучі поля, сади. Може то соковиті плоди винограду, перетворившись у п’янке вино причетні до назви міста? Дрімучі ліси, порослі кущами-хащами, болота-озера-ставки, облямовані очеретами-осокою. Може, то умільці виготовляти віники започаткували назву поселення? Не дарма і річечка-невеличка зветься Вінничка. Вгадувати можна довго. Та з народних вуст дійшов переказ про подію, яка, ймовірно і дала назву місту.